The "soft power" of Ukrainian art within the coordinates of the modern world

National Academy of Arts of Ukraine - International Scientific Conference (24th June 2025)

It was an honour to open the conference today organised by National Academy of Arts of Ukraine. The conference was dedicated to thinking about soft power, cultural diplomacy and Ukraine. I chose to ask the question if such a thing as soft power through culture exists any longer. Is not power just power?

Kateryna Lysovenko “Ukraine Unmuted Exhibition” (catalogue) 2022

Thank you for this invitation to join you this morning. I stay in touch with Olexandr Butsenko and many other Ukrainian colleagues on a regular basis and my admiration for your work increases day by day, hour by hour.

I have been invited by Olexandr to address the theme of soft power/hard power this morning in a few sentences.

It used to seem like such a straightforward distinction to make. Hard power referred to bombs and tanks and to border guards and passports. For Max Weber the legitimate use of state violence to impose its will, either in relation to internal conflict or war with another state or non-state player, was a relatively stable definition of hard power. And despite its crudity, it can serve as a rough-and-ready description of hard power. I think all you Ukrainians recognise hard power as a lived reality better than I possibly could from my office in Plovdiv.

Soft power, on the other hand, is a persuasive approach to internal and international state relations typically involving the use of economic or cultural influence. It’s worth pointing out that this definition of soft power usually only refers to international state relations. But, as serious adults, can we really draw the line here? Are states not attempting to apply soft power to their internal relations with citizens as much as to external ones?

So that’s how things have been: Weber’s definition of hard power and its soft-power-dialectic. But in times of fascism these distinctions, these two discrete fields of activity, become one. And it probably becomes one for both fascist nations and non-fascist nations. It’s no longer a question of soft power and hard power. It’s simply a question of ‘all power’. As Brecht once wrote:

Today anyone who wants to fight lies and ignorance and to write the truth has to overcome at least five difficulties. He must have the courage to write the truth, even though it is disguised everywhere; the skill to make it fit for use as a weapon; the judgement to select those in whose hands it will become effective; the cunning to spread it amongst them. These difficulties are great for those who write under Fascism, but they also exist for those who were driven out or have fled, indeed, even for those who write in the lands of the bourgeois freedom.

Some months ago a St. Petersburg court sentenced a 19-year-old woman to three years in a penal colony after she was accused of repeatedly “discrediting” the Russian army, including by gluing a quotation on a statue of a Ukrainian poet. Darya Kozyreva was arrested after she glued a verse by Ukrainian poet Taras Shevchenko onto his monument in St Petersburg. Clearly the border between soft and hard power no longer exists in this example.

We live in a new age of rage. Putin’s rage. Russia’s rage. But there is also Trump’s rage, and indeed the rage of the Right around the world. It is a rage at remembering.

We build our identities as communities around the stories we tell, from the stories which we hear from family, schoolbooks, film and TV from the very first months of our lives. On the surface it looks like soft power. But actually, it’s very much part of the ‘all power’ armoury. It can be the case that at any point in our lives we can get furious when those stories, those foundational myths, are removed from us. And we are quite capable of committing the most horrific of atrocities against others as we lash out.

If we artists, historians, psychologists, journalists, and others do the necessary work to destabilise our national or personal foundation myths (which we must - as many are based on a pining for colonialism or misogyny) then we also need to be ready to do some very hard work to build new stories at the same time. That’s what never happened in Russia. No new stories were developed to replace the old. And the backlash has been impossible to contain. And that is maybe where we are now - not just in Russia but in the US too.

And now a few words about our Europe.

For all the work done in building a European Union over post WW2 decades we have we not done the heavy work in building new stories here either. Brexit in the UK was evidence of this. Germany’s response to the Gaza genocide has been another. When I hear that the EU is, first and foremost, a project for peace, I look around for the stories and cultural ballast for this argument. But I only see whiffs of cloud. As someone who has dedicated decades to working with European Capitals of Culture and directing other large scale cultural projects, I too must accept that we face a reckoning for this failure at this particular moment.

In his book Hiroshima in America psychoanalyst and author, Robert Jay Lifton, discussed what the US lost by its unwillingness to face the truth, the lie, the myth about Hiroshima. Lifton’s concept of totalism is particularly useful. It refers to the ‘all-or-none’ commitment to an ideology and involves an impulse to action. It is a ‘closed state’ - because the totalist sees the world through his or her own ideology. A totalist, he suggests, seeks to own reality. It can mean the leader of a cult such as Trump or Putin, or a member of that cult. And clearly, totalism is back with us – if, that is, it ever went away. ‘All power’ means ‘total power’ – and ‘total power’ means ‘totalitarianism’.

This is the situation we face now. It’s why we feel vertigo. As Gabor Mató said recently, “stories and myths are not our best friends. It’s not about the narratives but rather consciousness and values”. I would only disagree with Gabor Mató in so far as I think it is about narratives - in the way they consciously transmit and negotiate values when led by clever and educated artists. The questions are, of course, ‘which values are or are not explored?’ and ‘how can narratives promote or dissuade consciousness?

As artists we ought to bear that in mind. Frontal attacks on our unconscious minds and the stories we lean upon usually create defence or fight postures. Our task as artists is to find ways we can examine our societies and their foundational myths while keeping that light of truth burning. We need to develop the cunning of a smuggler. Brecht said, remember, that the task of the artist is not just to name the truth but to have the cunning to spread it effectively. That’s a very good definition of soft power.

Have a good and productive conference.

Дякую за запрошення долучитися сьогодні до вашої конференції. Я підтримую постійний зв'язок з Олександром і багатьма українськими колегами, і хочу висловити своє захоплення вашими щоденною та щогодинною роботою.

Мене попросили стисло поділитися думками про м'яку і жорстку силу.

Раніше здавалося, що можна робити таке пряме протиставлення. Під жорсткою силою мали на увазі бомби, танки, прикордонний контроль, паспорти. На думку Макса Вебера, законне застосування державою сили, щоб нав'язати свою волю – чи у внутрішньому конфлікті, чи у війні з іншою державою чи з недержавним утворенням, – є усталеною дефініцією жорсткої сили. Попри певну приблизність, це може служити загальним визначенням жорсткої сили. Гадаю, що ви в Україні знаєте, що таке жорстка сила як жива реальність, краще, ніж я можу це уявити в своєму офісі у Пловдиві.

З іншого боку, м'яка сила є підходом, який спирається на переконання, у внутрішніх і міжнародних державних взаєминах, використовуючи, як правило, економічний або культурний вплив. Слід зазначити, що визначення м'якої сили зазвичай пов'язують з міжнародними державними відносинами. Але ми, як серйозні дорослі люди, чи можемо провести тут чітку межу? Чи не застосовують держави м'яку силу у своїх внутрішніх взаєминах з громадянами, так само як у міжнародних відносинах?

Так досі виглядали справи. Визначення Вебером жорсткої сили. Та її діалектична протилежність - м'яка сила. Однак у добу фашизму ці протилежності, це дві дискретні сфери діяльності стали однією. Ба більше – однією, вочевидь, не тільки для фашистських, а й не-фашистських держав. Питання вже не про м'яку і жорстку силу. Це вже питання «всеохопної сили». Як писав Бертольд Брехт:

«Сьогодні той, хто хоче побороти брехню і незнання і писати правду, мусить подолати, принаймні, п'ять труднощів. Він/вона повинен мати мужність, щоб писати правду, хай її важко побачити; вміти зробити з нею зброю; вирішити, в чиїх руках вона буде ефективною; хитрість, щоб поширити її серед них. Ці складнощі великі для тих, хто пише в умовах фашизму, але вони існують і для тих, кого вивезли або хто втік, навіть для тих, хто пише в краях буржуазної свободи».

Кілька місяців тому суд у Петербурзі виніс вирок трирічного ув'язнення в колонії 19-річній дівчині, звинуваченої в постійній дискредитації російської армії – Дар'ю Козирєву заарештували за те, що вона приклеїла твір Тараса Шевченка на пам'ятник йому в Петербурзі. Це той приклад, де межа між м'якою і жорсткою силою стерлася.

Ми живемо в нову добу люті. Люті путіна. Люті росії. Але також люті Трампа і, звичайно, люті правих у всьому світі. Це лють до пам'яті.

Ми будуємо наші ідентичності як спільноти на історіях, які ми розповідаємо, на історіях, які ми дізнаємося в родині, зі шкільних підручників, фільмів і телебачення від перших місяців нашого життя. Зовні це виглядає ніби м'яка сила. Але насправді це невід'ємна частина арсеналу «всеохопної сили». Це може бути той випадок, коли в якийсь період життя люди здатні розлютитися, якщо ці історії, основоположні міфи у них відбирають. І цілком здатні на найжахливіші звірства проти тих, хто їм загрожує.

Якщо ми, митці, історики, науковці, психологи, журналісти та інші здійснюємо нашу необхідну роботу, щоб розхитати національні чи особисті глибинні міфи (які мусимо, бо більшість із них спираються на тугу за колоніалізмом чи ненависть до жінок), то мусимо також бути готовими виконати дуже складну роботу зі створення водночас нових історій. Це те, чого ніколи не сталося в росії, жодних нових історій не було створено, щоб замінити старі, тож і зворотну реакцію не можна було стримати. Саме те, вочевидь, і відбувається – не тільки в росії, а і в США.

І тепер кілька слів про Європу.

Хоч яку роботу було здійснено для побудови Європейського Союзу протягом десятиліть після Другої світової війни, ми не виконали складної праці у створенні нових історій. Свідченням цьому став Брексіт. Іншим свідченням є відповідь Німеччини на геноцид у Газі. Коли я чую, що ЄС є, передусім, проєктом заради миру, я шукаю історії та культурне опертя для цього. Але бачу тільки тінь від хмар. Як людина, що присвятила десятиліття роботі з Європейськими столицями культури й керувала іншими великомасштабними проєктами, я мушу також погодитись, що на нас чекає зараз відплата за цей прорахунок.

У своїй книзі «Хіросіма в Америці» психоаналітик і письменник Роберт Джей Ліфтон розмірковує про те, що США втратили через своє небажання сприйняти правду замість брехні та міфу про Хіросіму. Концепція Ліфтона про тоталізм особливо корисна. Вона стосується цілковитої (все-або-нічого) відданості певній ідеології, яка стає імпульсом до дії. Це – «закритий стан», оскільки тоталіст бачить увесь світ винятково крізь свою ідеологію. Тоталіст, пише Ліфтон, прагне власної реальності. Це може бути лідер певного культу, як Трамп чи путін, або адепт цього культу. Очевидно, що тоталізм повернувся до нас, якщо взагалі колись ішов геть. «Вся сила» або вся влада означає тотальну владу, а тотальна влада – це тоталітаризм.

Це ситуація, з якою ми зараз стикаємося. Від чого відчуваємо нудоту. Як сказав недавно Ґабор Мате, «історії та міфи – не найкращі наші друзі». «Ідеться не про оповіді/наративи, а радше про свідомість і цінності». Я тут не погодився б за Ґабором, оскільки вважаю, що йдеться саме про наративи, в тому розумінні, що вони свідомо передають і обговорюють цінності, коли це роблять розумні та освічені митці. Виникає питання, звичайно, «які цінності використовуються або не використовуються»? І в який спосіб можуть наративи заохотити чи відмовити свідомість?

Нам, як митцям, слід тримати це на думці. Лобові наскоки на нашу підсвідомість та історії, на які ми спираємося, зазвичай викликають опір або готовність захищатися. Наше завдання, як митців, знайти спосіб, щоб вивчити наше суспільство та його глибинні міфи, тримаючи при цьому смолоскип правди. Необхідно розвинути спритність контрабандиста. Пригадуєте, Брехт сказав, що завдання митця полягає не тільки в тому, щоб назвати правду, а й у тому, щоб мати хист її ефективно поширити. Це і є м'якою силою. Бажаю цікавої та продуктивної конференції.